Як зацікавити дитину вчитися

Богдан Дума
Богдан Дума
викладач з англійської

Інколи батьки розповідають мені, що їхня дитина в навчанні не надто старанна, неуважна, що, зіткнувшись із труднощами, впадає у відчай, а з часом взагалі втрачає бажання вчитися.

Третина батьків заявляє про те, що хоче розвивати у своїй дитині потяг до знань, і також переживають, що це зацікавлення непостійне. Деколи йдеться про учнів початкової школи, тобто про дітей восьми-десяти років, а іноді — про трирічних. У всякому разі, інтерес до навчання займає важливе місце у вихованні дітей і, як свідчать численні факти, діти втрачають його щораз раніше.

Більшість шкіл не мають на меті зробити навчання цікавим

Постійно тривають дискусії стосовно того, що є причиною такої ситуації: застарілий підхід до навчання, стрімкий розвиток технологій, щось інше (чи все разом). Але цілком зрозуміло, що не варто ігнорувати цю тенденцію. Сьогодні батьки потребують зрозумілих інструментів впливу на процес навчання дитини, але водночас не хочуть, як свідчить мій досвід, надто заглиблюватися в цей процес. Про це й поговоримо.

Інструмент №1 – Симпатія. Дитина, яка рівняється на наставника в навчанні

Ймовірно, в недалекому майбутньому людину буде навчати небіологічний розум, штучний інтелект, який тонко підлаштовуватиметься під кожного учня. Можливо, це відбуватиметься у віртуалі. Не виключено, що саме такою буде крута й ефективна реальність майбутнього, в якому кожна дитина буде зацікавлена в навчанні. Та наразі люди вчаться від людей і з людьми. Звідси й важливість такої простої речі як симпатія до наставника.

Симпатія до вчителя може компенсувати поганий настрій, труднощі при засвоєнні матеріалу, низьку мотивацію та нерозуміння того, навіщо все це потрібно. У мене було чимало учнів, які приходили на урок тільки тому, що зустрінуть там своїх друзів, веселого та цікавого вчителя, який розповідає історії, бавиться, бешкетує, жартує, завжди чекає своїх учнів і радіє зустрічі з ними. Чим менша дитина, тим більший вплив має цей фактор на інтерес до навчання.

Що робити?

Запитайте у своєї дитини, що вона думає про вчителя. Не забувайте, що на питання «Чи подобається тобі цей учитель?» дитина може відповісти «Так», аби нікого не образити, або «Ні», бо ще не освоїлася в новій ситуації. А тому варто ставити відкриті запитання: «Що ти думаєш про цього вчителя? Чому ти так вважаєш? Що тобі сподобалось на уроці? Що не сподобалось? О чудово, було весело, а що саме?» тощо. Такий короткий діалог допоможе зрозуміти що й до чого.

Тому, якщо раптом через певний час учень усе ще не відчуває особистої симпатії до наставника, то слід серйозно задуматися над іншими варіантами.

Інструмент №2 – Гра. Дитина, яка не нудьгує

«Якщо все у світі безсенсове, — сказала Аліса, — то що заважає вигадати якийсь сенс?»

Діти не хочуть вчитися — вони прагнуть досліджувати. У першому випадку значна частина знань приходить ззовні, тоді як у другому дитина-дослідник за допомогою зовнішніх «запитів пошуку» отримує знання через власний досвід та роздуми.

Діти не хочуть ставати вченими, що скніють над горами книг і годинами просиджують на лекціях. Вони прагнуть пригод, хочуть бути піратами, які вздовж і впоперек ріжуть плеса океанів у пошуках скрині Дейві Джонса, хочуть бути Індіанами Джонс чи Ларами Крофт, які перетинають пустелі у пошуках давно забутих гробниць із захованими скарбами, що розбурхують їхню уяву. Вони хочуть торкатися світу, залишати на ньому відбитки своїх пальців. Більшою чи меншою мірою. І насправді гра є найкращим способом допомогти маленьким дослідникам.

Що робити?

Якщо ваша дитина не надто зацікавлена в навчанні, запропонуйте їй декілька цікавих завдань — те, що називають геймплеєм. Хай це буде не надто складна, але й не надто проста гра, яка пропонує цікаві можливості та досягнення, що заохотять дитину не опускати рук і йти далі.

Наприклад, ваша дитина вивчає англійську. Вдома вона щось просить у вас, скажімо, тістечко. Нехай попросить англійською, при цьому складність може бути різною: від простого «cookie» до речення на зразок «Mom, give me a cookie, please». Далі можна запитати, скільки саме тістечок вона хоче, якого вони кольору, якої форми тощо, жодних обмежень. Щойно дитина виконає завдання, вона отримує те, що хотіла. Вигадуйте правила: одна правильна відповідь — одне тістечко, заспіваєш — отримаєш джем як бонус. Завжди можна допомогти дитині, виконати завдання разом з нею, звісно, міра залучення залежить від готовності і здібностей батьків (наприклад, володіння англійською).

КОЛИ ДИТИНА В НАВЧАННІ РОЗУМІЄ, ЩО ЙОГО МОЖНА ПОКИНУТИ В БУДЬ-ЯКИЙ МОМЕНТ, ТО САМА ВИРІШУЄ ЗАЛИШИТИСЯ

Постійно пропонуйте дітям невеликі квести, кидайте виклики, винагороджуйте за перемоги, відзначайте маленькі досягнення, давайте шанс проявити себе знову і знову. Якщо ваша дитина вже пішла до школи, запропонуйте їй позмагатися з вами чи з кимось іншим — змагальний дух підбадьорить маленького дослідника.

Запам’ятайте, у грі всі програші й перемоги тимчасові, бо сама гра ніколи не закінчується. І про це теж неодмінно скажіть дитині.

Інструмент №3 – «Ти не повинен». Дитина, яка не пригнічується в навчанні

Це про свободу. І це доволі делікатна річ. Чи тоді, коли йдеться про індивідуальне навчання чи про навчання в групі — завжди є цінності, правила, дисципліна, навчальний план, бажання інших учнів у групі. Усе це певною мірою обмежує, то куди ж тут втиснути свободу дитини? І як донести до наших маленьких друзів, що вона завжди в них є.

Якось до мене прийшли батьки з маленьким Кіросом. Тоді йому ще не виповнилося й трьох років. Було літо, через певні формальності батьки вирішили, що Кірос піде в дитячий садочок тільки через рік, а тим часом було б чудово повчитися англійської мови. Складність полягала в тому, що дитина постійно перебувала з рідними, дуже мало спілкувалася з іншими дітьми і, якби не заняття англійською, не мала б досвіду роботи в групі з іншими учнями ще цілий рік. І, до речі, це Кіроса цілком влаштовувало.

Як вирішили проблему?

Перший місяць Кірос приходив на заняття і плакав. По півтори години на кожному уроці. Він робив собі перерви, виходив до батьків у лоббі нашого кампусу, а тоді повертався у клас, сідав на стілець позаду і знову ревів, навіть якщо сльози вже не текли. Асистентка витирала йому сльози. Щоб дитина не почувалася покинутою, батьки завжди були поблизу. Решта 9 дітей у класі були на рік-півтора старшими від Кіроса. Вони ходили в дитячий садок і працювали зі мною за програмою, поки Кірос намагався адаптуватися. Через місяць Кірос почав працювати разом з усіма. А зараз, коли минуло вже три роки, він не тільки один із найкращих учнів у цьому класі, але й у всій школі. Виконуючи на конкурсах дитячі пісеньки англійською, він просто підкорює серця.

Звісно, це складна ситуація, і успіх — це заслуга багатьох (батьків Кіроса, батьків інших учнів, всіх учнів і асистентки). Та ключ був у іншому.

Головне, що ми зробили тоді для Кіроса, це сказали йому: «Ти не повинен». Не повинен сидіти поруч з іншими учнями, бавитися з усіма, співати, відповідати на запитання, щось запам’ятовувати, бути веселим, якщо так не почуваєшся. Тобі сумно і ти хочеш плакати? Будь ласка. Просто посидь трішки в класі, подивись, а плакати і сумувати можна.

Цей інструмент не працює окремо від інших чинників і таланту вчителя. Бо мати свободу — це майже те саме, що мати крила. І кожне маленьке «ти не повинен» розрізає мотузочку, якою зв’язані ці крила, допомагаючи дитині розправити їх і полетіти. Інколи, коли дитина в навчанні розуміє, що його можна покинути в будь-який момент, то сама вирішує залишитися.

Сучасні батьки мають мало контролю над процесом навчання. Спершу прискіпливо перевіряй, тоді беззастережно довіряй — такий підхід до шкіл і вчителів. Однак, три описаних вище інструменти додадуть вам трохи цього самого контролю.

Стати автором блогу Executives